Михайло Юрченко: Хотілося б пограти у прем'єр-лізі

Михайло Юрченко

Молодий півоборонець Михайло Юрченко належить до відомої на Поліссі футбольної династії. Його батько, Віктор Аркадійович, у складі бородянської команди майстрів забивав молодому Шовковському і, завершивши кар'єру футболіста, став тренером "Системи-Борекс". Саме Віктор Юрченко став для Михайла першим тренером і порадником: батько - центральний оборонець мав що розказати сину, який у півзахисті завжди тяжів до атаки...

Але сам молодий футболіст, говорячи про улюблені позиції, додає, що готовий грати скрізь — там, де потрібно команді. Саме так він і робить у своїх колективах, зокрема й у першоліговому "Нафтовику-Укрнафті", де 23-річний хавбек дебютував цього сезону. Із розмови про нинішню Михайлову команду ми й почали наше інтерв'ю.

- Цього року ти опинився в Охтирці. Думав, що буде такий поворот у твоїй кар'єрі? Пам'ятаєш, як твій нинішній клуб колись протистояв "Системі-Боркес" у Бородянці? У різні часи, до речі, за «Нафтовик» грали екс-бородянці Швець, Пісний, Старгородський. І всі вони, як і ти - півоборонці…

- Звісно, ще в літку не думав, що буду грати в «Нафтовику» - я виступав у складі білоцерківської "Росі", й усі думки були навколо другої ліги. Від нашого тренера, Ігоря Химича, дізнався, що за мною спостерігають представники охтирської команди, які зацікавлені в моїх послугах. Я провів у Білій Церкві непоганий сезон, зберігаю хороші стосунки із тренерами, товаришами по команді. Щодо матчу першої ліги між Бородянкою та "Нафтовиком", то пригадую, що охтирці двічі віді-гравалися на останніх хвилинах. У них традиційно вольова команда — недарма ж іще зовсім недавно вони виходили у вищу лігу й навіть обігравали "Динамо". Але ми тоді дали їм бій.

- У ті часи ти з іншими вихованцями Бородянської ДЮСШ ще дивився дорослий футбол із трибун або подаючи м'ячі. Мріяв грати саме в "Системі-Борекс"?

- Звісно, для нас це була команда-мрія. Я ходив на всі матчі та тренування, з хлопцями ми подавали м'ячі. Ясна річ, усі бородянські хлопчаки мріяли грати за свою команду, не тільки я. Думаю, з-поміж нас троє-четверо хлопців допомогли б "Системі-Борекс" навіть у першій лізі. Дуже прикро, що такий футбольний край, як Бородянщина, не має своєї команди навіть у чемпіонаті області. Це велика втрата і для вболівальників, і для юних футболістів. Навіть зараз, через сім років після зникнення команди, її колишні гравці виступають у прем'єр-лізі — Антоненко, Козоріз, Старгородський, Корнєв. Ми малими рівнялися на своїх кумирів й могли підтримати на власному стадіоні. Чого вартий хоча б покійний Сергій Гончаренко, який стільки років грав у вищій лізі! Це додавало наснаги й дитячому футболу...

- До речі, команда Бородянки 2000 року виграла всеукраїнський турнір "Шкіряний м'яч". Перша серйозна перемога надихала?

- Безперечно. Про турнір в "Артеку" згадую як про найбільш пам'ятний момент у моєму футбольному дитинстві. Ми до того посідали друге місце в Артемівську, йшли до перемоги послідовно й упевнено. За підтримки батьків, нашого тренера Андрія Володимировича Бондаря ми здобули той трофей. Перша серйозна перемога, хороша команда, хороший тренер... Дуже приємні спогади.

- Перехід від дитячо-юнацького футболу до дорослого — важка річ. Як у тебе із цим склалося?

- У неповні 18 я приєднався до дубля "Борисфена", де тоді був тренером Сергій Іванович Ковалець. Він запам'ятався мені як цікавий фахівець та чудова людина, а з тодішньої команди, однієї з найперспективніших в Україні, вийшло чимало майбутніх гравців професійних команд. Скажімо, Богдан Кондратюк нині грає в алчевській "Сталі", а Сергій Сахно — у вінницькій "Ниві". Працювати в тій команді було одне задоволення. Ковалець на тренуваннях і власним прикладом міг показати якісь елементи гри. Було дуже цікаво й грати — я добре пам'ятаю зустрічі з дублерами "Таврії", донецького "Металурга", "Шахтаря", "Динамо".

- Після цього ти одягнув футболку "Княжої" і забив свій дебютний гол у професійних змаганнях саме на рідному бородянському стадіоні...

- Так, дуже добре пам'ятаю той матч: була пізня осінь, сніг, а я, пробиваючи з флангу, влучив впритул із дальньою стійкою. У "Княжій" було легко освоюватися, адже туди я перейшов разом із п'ятьма-шістьма гравцями дубля "Борисфена". Команда із Щасливого вже тоді була амбітною — президент Кіндзерський, почесний президент Хлус, тренери Іщенко та Левченко...

- Не було прикро після другої ліги опинитися в аматорській "Грані"?

- Я не мав відчуття, що це було пониження. Команда з Бузової Київської області тоді поповнилася низкою футболістів "Княжої" на чолі з тренером Іщенком. Говорили навіть про другу лігу... Попри сильний склад, нам нелегко було грати в аматорській лізі — цей турнір насправді високого рівня. Ми завоювали того року "срібло" всеукраїнського турніру, поступившись у фіналі з мінімальним рахунком свердловському "Шахтарю". Наш тодішній суперник нині грає на непоганому рівні в другій лізі. Погодьтеся, це багато про що говорить. Також нелегко було грати за аматорів у складі "Зірки".

- Ти неодноразово брав участь у всеукраїнських аматорських турнірах, а в чемпіонаті району п'ять років поспіль вигравав "золото". Невже не хотілося грати за професіоналів?

- Звісно, було таке бажання. Але й грати будь-де сенсу не було — повторюся, аматорський рівень в ігровому плані вельми сильний. А коли влітку 2008 року надійшло запрошення у білоцерківську "Рось", я за-любки почав грати в цій команді. "Рось" — давній друголіговий боєць, команда з великим досвідом. До того ж, багатьох хлопців у ній я знав ще з «княжівського» періоду. І зараз, граючи в Охтирці, передзнонюємося із Андрощуком, Дороганем, Титомиром, Блавацьким, Налікашвілі. У нас, в Білій Церкві, був хороший колектив, і в другій лізі ми нікому не здавалися без бою. Вважаю, саме завдяки виступам у "Росі" мене помітили, і я пішов грати на вищому рівні.

- Як почувався цього літа, після другої ліги занурившись у першолігові баталії?

- Різниця між лігами відчутна: чим вищий клас, тим швидше гравці приймають рішення, тим більші швидкості, тим менше пробачають помилок. Але в першій лізі нам дуже допомагають охтирські фани — завдяки їхній підтримці, грається легше. Спасибі вболівальникам, що підтримують команду, хоч інколи й буває важко. А колектив у нас хороший. Я прийшов, не будучи знайомим ні з ким із команди, але прийняли мене добре, швидко знайшов спільну мову із новими партнерами.

- Перший матч тобі випало провести в Олександрії, де традиційно важко грається гостям. Дебют був напруженим?

- Справді, матч видався напруженим та дуже цікавим. Ми могли й виграти, а могли й програти. Були моменти в Шептицького та Одінцова, але й суперник трапився гідний, недарма Олександрія – високо в турнірній таблиці.

- «Нафтовик» нині 12-й. Місце справедливе?

- Скажу за безпосередніми ігровими враженнями: перша ліга – досить рівна за силою учасників, і якби нам ще трішки талану, за грою ми опинилися б вище. У актив команді можна занести матчі з ФК «Харків», «Феніксом», а потім пішла серія невдач, яку ми обірвали виїзними перемогами над «Нивою» та «Енергетиком». Особливо запам’яталася остання перемога – якщо тернополян ми розгромили (4:0), то в бурштині виграли з мінімальним рахунком. За відгуками товаришів та очевидців, можу занести матчі в Бурштині та Олександрії собі в актив. Але перша ліга не дозволяє розслабитися – тут багато сильних команд.

-Кого виділив би?

- ФК "Львів" та "Сталь". Звісно, заслуговує на відзнаку й "Волинь" - недарма команда Кварцяного дісталася до півфіналу Кубка України. Подобається, що в першій лізі бага¬то талановитої молоді, й лідери до-віряють юним талантам місце в складі. Навіть одноосібний аутсайдер ліги, ФК "Харків", за своїм скла¬дом досить цікавий. Просто вони відразу після прем'єр-ліги занурилися в новий дивізіон. А так, хлопці там талановиті, і ми про них ще почуємо.

- У серпні тобі випало зіграти проти учасника Кубка УЄФА — донецького "Металурга". Наскі¬льки знаю, ваша команда тоді була близькою до сенсації...

- Так, ми вели в рахунку після гола Єсипа, і тільки в другому таймі Воловик вирівняв становище. Шкода, що в серії пенальті досвідченіші гості виявилися фартовішими...

- Проти кого із донеччан ти грав персонально, чому не брав участі в серії 11 -метрових?

- Перетинався найчастіше із Фабіньо та Аракеляном. Але роботи вистачало - "Металург" - класна команда, і вистояти проти них було нелегко, а тим паче — ще й мати шанси виграти. А щодо пенальті, то, мабуть, просто черга не дійшла.

- У тому матчі ти вийшов на заміну аж на 45 хвилин ігрового часу. Важко входити в гру з лави запасних?

- Звісно, у цьому є своя специфіка: потрібно спіймати ритм, влитися в гру. Але вже після перших дотиків до м'яча забуваєш, що тількино вийшов на поле. Вважаю, що не важливо, на якій хвилині або на яку позицію виходиш – потрібно просто старатися максимально себе проявити, якомога більше брати участь у командних комбінаціях, не випадати з гри.

- На яких позиціях виступаєш у «Нафтовику", з ким доводиться конкурувати за місце в основі?

- Правим півзахисником у нас грає Одинцов, центральними півоборонцями - Єсип та Погорєлов. Але я не сказав би, що в мене з ними конкуренція. Потрібно працювати, в першу чергу, над собою, а тренер вирішуватиме, хто готовий краще, і куди кого ставити.

- Єсип свого часу багато забивав. Він і зараз лідер команди?

- Так, Богдан — один із лідерів та найавторитетніших гравців. Але в "Нафтовику-Укрнафті" є ще й Овсієнко, Валерій Іващенко. Колектив у нас дружний. Головне — командний успіх, результат, і ми всі разом будемо його здобувати.

- Уже починали підготовку до другого кола? Які ставляться завдання?

- Завдання — якнайвищі. "Нафтовик" у першому колі лише 6 із 16 матчів провів удома, тож в другому колі встигнемо чимало пограти при рідних трибунах.З командою збиралися в Охтирці на короткий збір, 20-25 грудня, після нового року почалися наступні збори.

-Граючи на призи "Шкіряного м'яча", думав, що будеш грати в першій лізі, проти того ж "Металурга" на Кубок?

-Тоді в дитинстві, хотілося просто грати. Це пізніше прийшло розуміння, що футбол стає моєю професією. У дитинстві встиг відвідати чимало матчів у Києві. 1994 року: "Динамо" - "Барселона"; 1999: "Динамо" - "Реал"; 1998: Україна - Росія. Завжди цінував командну гру київського "Динамо" та "Барси", майстерність Зинедина Зидана. Але футболу вчився не тільки в них, а й у гравців нашої бородянської "Системи-Борекс" — Віктора Побігаєва, мого батька...

- Бути сином тренера — важко чи приємно?

- Як і в усьому, тут є дві сторони. З одного боку, добре, що твій бать¬ко має великий досвід, його знають і поважають, з іншого — коли граєш під його керівництвом, це вдвічі відповідальніше. Для мене батько — перший тренер і порадник.

- Підростає і третій Юрченко - Діма...

- Бували матчі, коли ми навіть утрьох грали — я, Діма і батько. Дмитро займався у бородянській ДЮСШ та київській школі "Зірка". Нині вже не перший рік грає центральним півоборонцем в чемпіонаті району, здобув всі трофеї — чемпіонство, кубок, суперкубок. Думаю, з нього буде хороший футболіст. Принаймні, він має всі дані для цього.

- Я підрахував, і виявилося, що на всеукраїнському рівні ти забив уже півтора десятки м'ячів. На районному та обласному - втричі більше. Які з цих влучань найбільш пам'ятні?

- У ворота "Освіти", коли я грав за "Княжу", — забити на рідному Стадіоні в друголіговому матчі дуже приємно. У складі "Росі" важливішим був гол "Бастіону" - ми потупилися з рахунком 0:2, і саме після мого гола в команди пішла гра, й у підсумку ми виграли — 3:2. У чемпіонаті району я двічі забивав із центра поля думаю, такі голи на елітному рівні довго б "крутили" по телевізору (посміхається. - Прим. авт.).

Але не хочеться спинятися на досягнутому. Як і кожен футболіст, я мрію про прем'єр-лігу, єврокубки. Чому б мені не вийти до вищого дивізіону разом із "Нафтовиком"?

Газета "Український футбол"